***

Після історичної  доповіді Микити Хрущова на ХХ зїзді КПРС (лютий 1956) «Про культ особи та його наслідки» гласність поступово входила в суспільне життя. Молодь хотіла знати правду про страшні роки тоталітарного правління Сталіна. Читали спогади, слухали обережні  розповіді очевидців тих подій, ловили новини «ворожих голосів» по радіоприймачу, жваво обмінювалися почутим.

Знайомий із сусіднього села, одноліток, в бесіді розповів мені, що теж мав братів і сестер, та вони померли від голоду в 1933 році. Моїм двом сестрам і двом братам у 1933-у було від 4-х до 10-и років, тож я поцікавився у матері детальніше про голодні роки та що допомогло вижити нашій родині.

З її скупої й несміливої розповіді почув — дуже голодували. Вижили, бо батько працював у районній артілі чоботарем, ще у вільний від роботи час ремонтував людям взуття. Дещо вирощене на присадибній ділянці змогли приховати. Поряд річка – їли навіть ракушок, жаб. Інколи  щось приносив сусід ( працював у риболовецькій артілі) — батько ремонтував взуття для його сімї. В багатьох родинах були померлі від голоду. Що до сім'ї мого знайомого, то мати сказала, що в тому селі померло людей значно більше. Ходили чутки, що інколи  батьки навіть своїх дітей...

Я не міг повірити почутому. Краще не вірити! Та спогади очевидців і учасників тих жахливих подій, про що дізнався потім із сотень прочитаних сповідей і досліджень, розвіяли мої сумління. Мої брати і сестри розповіли, що не бачили в ті голодні роки, щоб мати коли присіла чи прилягла — вертілася в роботі, мов білка в колесі... Іноді замислююсь, а як би я повівся в умовах тотального голодомору, коли людина втрачає розсуд? А чи зварили б своїх дітей Сталін, Каганович, Молотов, Косіор, Постишев,…,?  За себе не знаю, а що сатрапи були людожерами — не сумніваюсь...

Наведу декілька абзаців із книги Анатолія Кузнєцова , яких нема у надрукованому в СРСР романі «Бабій яр» ( видавництво «Юность» — 1966 р. і «Молодая гвардия» — 1967р.):

«Нам, комунистам, выдавали по талонам, чтоб не сдохли, немножко деревенским активистам тоже, а вот что ОНИ жрут – это уму непостижимо. Лягушек, мышей уже нет, кошки ни одной не осталось, траву, солому секут, кору сосновую обдирают, растирают в пыль и пекут из нее лепешки. Людоедство на каждом шагу. – Людоедство! Господи! Как же это? – Очень просто. Скажем, сидим мы, в сельсовете, вдруг бежит деревенский активист, доносит: в такой-то хате девку едят. Собираемся, берем оружие, идем в эту хату. Семья вся дома в сборе, только дочки нет. Сонные сидят, сытые. В хате вкусно пахнет вареным. Печка жарко натоплена, горшки в ней стоят. Начинаю допрашивать: – Где ваша дочка? – У город поихала… – Зачем поехала? – Краму на платье купить. – А в печи в горшках что? – Та кулиш… Выворачиваю этот „кулиш“ в миску – мясо, рука с ногтями плавает в жире... – Собирайтесь, пошли. Послушно собираются, как сонные мухи, совсем уже невменяемые. Идут. Что с ними делать дальше? Теоретически – надо судить. Но в советских законах такой статьи – о людоедстве – нет! Можно – за убийство, так это ж сколько возни судам, и потом голод – это смягчающее обстоятельство, или нет? В общем, нам инструкцию спустили: решать на местах. Выведем их из села, свернем куда-нибудь в поле, в балочку, пошлепали из пистолета в затылок, землей слегка присыпали. – потом волки съедят»...

"Голод был вызван искуственно по приказу Сталина. У сопротивлявшихся коллективизации крестьян были реквизированы все запасы. Вымирали многие села до последнего человека. На железнодорожных станциях, по городам лежали тысячи опухших и умиравших крестьян, бежавших из сел в поисках хлеба. Исходя из цифр переписей, показаний свидетелей и других данных, исследователи находят, что число погибших превышало 7 миллионов человек. Сталин в беседе с Черчиллем обронил фразу, что ему тогда понадобилось ликвидировать сопротивление 10 миллионов противников: «Десять миллионов, – сказал он, подняв руки. – Это было страшно. Это длилось четыре года». (Уинстон Черчилль. Вторая мировая война. Том 4, книга 2, стр. 447).  

Олександр РАЧЕК, м.Чернігів